Цінуйте кожну хвилину мирного життя

Цьогоріч ми вшановуємо 80-річницю трагедії Бабиного Яру, однієї з найбільш страшних подій в історії України періоду Другої світової війни, в історії нашого рідного міста. Вшановуємо та пам’ятаємо жертви Голокосту..

Це велика скорбота та смуток. Очевидців того горя та подій майже не залишилось. Але пам’ять, шана та низький уклін тим, хто ціною власного життя рятував та допомагав євреям – наше зобов’язання перед ними, перед собою та прийдешніми поколіннями.

Сьогодні ми говоритимемо про Поліну Іванівну Чайку, молоду киянку, яка рятувала єврейські сім’ї. А розповість нам її донька, Зінаїда Олександрівна Курлова, заступниця директора з навчально-методичної роботи Київської МАН.

Бере інтерв’ю Катерина Волосевич, вихованка секції «Правознавство» відділення філософії та суспільствознавства (наукова керівниця – Тетяна Кот).

Розкажіть, будь ласка, про причетність Вашої родини до трагедій Голокосту та як цей тяжкий період вплинув на подальше життя Вашої родини?

«Як моя мама розповідала, що 22 червня 1941 року був гарний літній ранок – неділя. У мами був вихідний день, вона  проводжала свою подругу на роботу. На Контрактовій площі біля радіорепродуктора вони побачили велике скупчення людей, які стояли мовчки і щось слухали по радіо. Моя мама не могла зрозуміти, що сталося, а коли підійшли і поцікавилися, їм сказали, що почалася війна.

З першого дня вже бомбардували Київ, а от у кінці вересня вже були події бабиного Яру. 29 вересня всім євреям окупаційна влада повідомила про те, що необхідно взяти найцінніші речі і вийти на вулицю. Люди не знали, що чекає на них. Велика кількість людей зібралась на Подолі. Озброєні німці погнали всіх у напрямку Бабиного яру. Коли звідти  почали лунати постріли – всі зрозуміли, що там розстрілюють людей.

Почали думати, як врятувати, ну і мама зокрема. І що вони зробили? Вирішили на Косогірському узвозі в горі викопати схованку, замаскували так, що її не було видно. І там мама  переховувала єврейські сім’ї. От так і рятували життя, я не можу сказати, скільки життів врятувала моя мама.

Чому моя мама не була Праведником народів світу? Коли дізналися в організації про мою маму, попросили її назвати хоч декілька прізвищ, щоб занести її до списку Праведників народів світу і виплатити грошову винагороду. Мама  відмовилася, сказавши, що не заради грошей рятувала життя людей».

Як Ви гадаєте, чи є схожий досвід пригноблення в українського на єврейських народів?

«У мене мій дід, батько моєї мами, теж розстріляний німцями і так сталося, що він похований в одній братській могилі з євреями у 1942 році.

Коли їх розстріляли, по периметру тієї ями, де їх закопали, поставили  автоматчиків, які три дні не підпускали нікого до могили. І три дні земля ворушилася, адже там були ще живі люди.  Страшно, дуже страшно».

Як Ви почувалися, коли Вам вперше про це розповідала мама?

«Моя мама розповідала дуже рідко і дуже мало. Важкі спогади.  Як відбилися ті події на її долі? Я думаю, що в неї б зовсім інакше склалося життя. У 1942 році мама була насильно вигнана на каторжні роботи в Німеччину.

Мені, навіть зараз, важко про це говорити, я коли слухала, то відчуття було, наче я там була. Дуже важко це згадувати, чути, бо кожного разу переживаєш як вперше.

Мама весь час говорила нам, щоб ми цінували кожну хвилину  життя. І завжди тост був у неї, щоб був мир. Діти мої не розуміли, чому бабуся так каже, поки не сталася війна в Україні. Тож хай буде мир, щоб нікому не довелось пережити того, що пережила моя мама. Вічна їй пам’ять і вдячність за її праведні вчинки…»